Україно! Мій коханий краю… ( УСНИЙ ЖУРНАЛ )

 

Вступ

       Україна … Здавна вона знана у світі, як багата, гарна і щедра земля. Десятки подорожніх і мандрівників залишили нам свідчення про мальовничу її природу, де «тихі води і ясні зорі», про золотоверхі міста й веселі, з білими хатками села та про працьовитий, гостинний і надзвичайно співучий український народ.

          Україно, земле рідна,

         Земле сонячна і хлібна,

         Ти навік у нас одна.

         Ти, як мати, найрідніша,

         Ти з дитинства наймиліша,

         Ти і взимку найтепліша –

         Наша отча сторона.

Сторінка №1.

1-й учень.

Під рідним небом жайворон співа,

Я  радий  знати тих пісень слова.

Я слухав, чув: співала та пташина

Одне святеє слово: Україна.

На ріднім полі шепчуть колоски.

Я радий знати тихі їх думки.

Я слухав, чув, як кожна нкаколосина

Шептала тихо слово «Україна».

2-й учень.

У ріднім краю зелен-гай шумить.

Я знати радий, про що він мріє-снить.

Я слухав, чув, як кожна деревина

Шуміла ніжно слово «Україна».

О Боже, дай повік любити край,

Де квітка, пташка і зелений гай,

Де кожна вірна тій землі дитина

  Живе єдиним словом: «Україна».

1-й ведучий.

Україна!   Скільки глибини у цьому слові... Це золото безмежних полів, бездонна синь за­чарованих небес.

Тихі плеса річок, сині очі озер і ставків. Це без­межні степи і ліси, зелені долини і луки, Карпатські верховини і донецькі простори, Полісся і Крим, біленькі полтавські хати і велич міських краєвидів — все це наша Україна.

2-й ведучий.

Складною і бурхливою була твоя до­ля, рідна земле! Топталися по тобі орди чужинців, во­рожі пазури роздирали твоє тіло. Дітей твоїх вели за­гарбники у неволю.

Над тобою свистіли гостродзьобі стріли,  чорною смертю   дихали   жерла   гармат,   шугали   ненависні залізні круки, вирували нескінченні битви за твою честь і свободу.

Учень.

Все здолали, вижили, зміцніли,

Знову наша доля розцвіла,

Мов троянди, чисті й ніжно білі,

Що росли під вікнами села.

Отака країна — Україна,

Праслов’янська рідна сторона.

її мова ніжносолов’їна,

Ніби пісня, вічно чарівна.

(Пісня «Україночка», сл. А. Демиденка, муз. Г. Татарченка).

 Учениця.

Рідна земле моя,

Я листок твій зелений,

Пісня в шелесті трав,

Промінь сонця в росі.

Я з грудей твоїх п 'ю,

Україно, натхнення.

Я спішу до землі,

Що цвіте у красі.

Скільки світлих доріг

Ти для мене відкрила

До високих зірок,

У широкі поля.

У мені твоя кров,

У мені твоя сила,

Найдорожча з усіх

Рідна земле моя.

Сторінка №2.

Ведучий.

Мова — це великий дар природи. У світі налічується близько 3 тисяч мов. І у кожного народу вона своя. І серед них — ніби запашна квітка в чудо­вому букеті — українська мова.

Учень.

Мова, наша мова,

Мова кольорова,

В ній гроза травнева

Й тиша вечорова.

Мова, наша мова —

Літ минулих повість,

Вічно юна мудрість,

Сива наша совість.

Мова, наша мова,

Мрійнику — жар-птиця,

Грішнику — спокута,

Спраглому — криниця,

А для мене, мово,

Ти, мов синє море,

У якому тоне

І печаль, і горе.

Мова, наша мова —

Пісня стоголоса,

Нею мріють весни,

Нею плаче осінь.

Нею марять зими,

Нею кличе літо.

В ній криваві рими

Й сльози «Заповіту».

Я без тебе, мово, —

Без зерна полова,

Соняшник без сонця,

Без пташок діброва.

Як вогонь у серці,

Я несу в майбутнє

Невгасиму мову,

Слово незабутнє.

Ведучий.

Наш народ створював свою мову віками, її багатство і краса, витонченість і мелодійність ви­знано світом. У 1928 р. у Парижі на Міжнародному конкурсі мов українська мова зайняла 3 місце (після французької і перської).

Учень.

Мова рідна з пісні та любові —

Це народ мій викохав таку.

Сотні літ несла вінець терновий,

Птахом билась в клітці на замку.

Та з Парижу, з конкурсу на мови

Гордо йшла в лавровому вінку.

 

Перегляд мультимедійної презентації  .

Сторінка № 3.

Ведучий.

Наш народ здавна шанував квіткові рос­лини. В Україні квіти завжди сіяли біля хати, попід ти­ном,  на городі  поряд із  цибулею  і морквою.   Вся земля українська потопала в квітах. Мальви діставали стріхи, сині левкої вилися по тину, пишні жоржини нахиляли голови — квіти аж за тин, ніби віталися з подорожніми.

Ведучий.

 Квіти — постійні супутники нашого жи­ття. Вони на вишитих рушниках, скатертинах. їх ма­лювали на печах і стінах в хатах. Засушені квіти кла­ли за образи, з них робили різні напої, ліки.

Ведуча.

Українські вишивальниці з квітів природи, створюють яскраві вироби мистецтва. Найбільше люблять вишивати в Україні рушники. Тут стежеч­кою вишиті квіточки яблуні й вишні, чорнобривці, ромашки й незабудки, волошки і синій барвінок.

Ведучий.

 А ще є квіти на нашому національному одязі. Квіти на плахті і корсетці символізують добро­ту, щедрість душі. А мальви і кучерявий барвінок на рукавах сорочок оберігають людину від хвороби, зло­го ока.

(Пісня «Чорнобривці», сл. М. Сингаївського, муз. В. Верменича).

Сторінка №4.

Ведучий.

Відродженням культурної пам'ятки на­роду є український рушник. Традиційно з рушни­ком вітали появу дитини в родині, з ним зустріча­ли дорогих гостей. Його дарували старостам і зустрічали молодих після шлюбу. З ним збирали в дорогу чоловіків та синів. Проводжали людину в, останню путь. Рушник в Україні завжди був сим­волом гостинності, на ньому підносили давню слов'янську святиню — хліб і сіль.

Учень.

Ознакою охайності, працьовитості кожної жінки є прибрана хата, а в ній — чистий рушник на­похваті. Не випадково мати навчає доньку:

Тримай хаточку, як у віночку,

А рушник на кілочку.

Тримай відерця всі чистесенькі,

А водиці повнесенькі.

Учень.

Виряджаючи чоловіків та синів у далеку до­рогу, матері, дружини, кохані дарували їм на пам'ять рушники, аби живими верталися до рідної домівки.

Рушники у мами вишиті хрещато,

Щоб вертались діти до рідної хати,

Щоб цвіли у серці спогади кохання,

Щоб у людей збувались давні сподівання.

(«Пісня про рушник», сл. А. Малишка).

Сторінка №6.

Учень.

В Україні окрасою дівчини була і дівоча ко­са. В усіх родинах існував непорушний звичай — піднявшись ранком, дівчина мусила насамперед роз­чесати волосся, заплести в косу.

Учениця.

Розпустили кучері дівчата,

Підвели ще й брови для краси,

Тільки ти ходи, як вчила мати,

Не обрізуй русої коси.

Хай вона росте густа та пишна

Чорнобровим хлопцям на біду.

Я тобі, моя чарівна вишня,

Сам у них троянди заплету.

Ллються коси, як ранкові роси,

В ланцюгах срібляться золотих.

Що є краще за дівочі коси

І троянди, вплетені у них?

Тільки ти ходи, як вчила мати,

Не обрізуй русої коси.

Багато пісень та ліричних віршів про косу зустрічається в обрядовій весільній скарбниці. Ось одна з них.

(Пісня «Горіла сосна й палала»)

Сторінка №7.

Учень.

Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. На сорочках вишивали рукава, комір, пазуху та поділ. Вишивка оберігає людину, надає їй силу. Адже жінки та дівчата, що вишивали сорочку собі та коханому, вкладали в це своє серце та душу.

(Пісня «Дощик накрапає»).

Учениця.

Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил.

Лю­ди вишивали баранячі ріжки — як символ багатства.

Вишивали квіти, калину — як символ мудрості, доброти.

Вишивали барвінок — як символ немеркнучого життя.

Вишивали яблучне коло -  як символ кохання.

 

Сторінка №8.

Учень.

З давніх-давен існує і такий звичай: біля щойно зведеної оселі на   примітному місці в першу чергу висаджували калину.

Говорила мати: «Не забудься, сину,

Як будуєш хату, посади калину.

Бо вогненні грона — наша кров червона.

Зоряна калина — і краса, і врода

Нашої країни, нашого народу».

Пам’ятаєш, сину, що сказала мати:

«Посади калину в себе біля хати».

Учениця.

Калина — дерево українського роду. Во­на є символом кохання, краси, щастя. Навесні кали­на вкривається білим цвітом і стоїть, як наречена, в білому вбранні, а восени палахкотить гронами черво­них плодів.

Плоди калини за народними уявленнями здавна символізують мужність людей, які проливали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами.

Учень. 

Калина — це той  символ,  що і  пам'ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя, рідної хати, отчо­го краю. Козак, умираючи на чужині, просить:

Казав собі насипати високу могилу,

Казав собі посадити в головах калину.

Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти,

Будуть мені приносити від родоньку вісті.

Учень.

Здавна одним із найпоширеніших дерев в Україні була і є верба. Верба — символ краси, непе­рервності життя, вона дуже живуча. З давніх-давен в Україні вербу вважали святим деревом.

Вербою обсаджували ставки, береги річок, дороги — верби укріплюють береги, стримують зсуви, а в по­сушливих місцевостях зупиняють піщані заноси.

Сторінка №9.

Учень.

Як символ увійшло дерево в християнські вірування. Тиждень перед Великоднем називається вербним. На вербній неділі вербу освячують, а потім додому несуть і б'ють нею хатніх, а в першу чергу тих, котрі сплять, б'ють і примовляють:

         Не я б'ю, верба б'є,

За тиждень Великдень,

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля.

Верба — улюблене дерево великого Кобзаря. Вона ніжно оспівана в чудових віршах та поемах поета.

Ведуча.

Наша рідна Україна живе. Вона цвіте каш­тановим цвітом, молодіє вербовими гілками, співає солов'їним голосом і говорить своєю рідною мовою. Як тополя, гордо стоїть серед Європи. І цей край ми повинні зробити найпрекраснішим. Бо це — наша рідна земля, яка дає нам силу, наснагу, життя.

Учень.

Україно! Мій коханий краю!

Мати наша, рідна і свята!

Небо чисте над тобою маю,

Медом пива диха золота.

Ми з тобою завжди, Україно,

Ми з тобою разом повсякчас,

Поки б'ється в грудях серце вірне,

І допоки в душах жар не згас.