Конспект виховного заходу на тему: «Доля жінки»

Мета: поглибити знання учнів про видатних жінок-діячів української історії та культури, виховувати почуття вдячності та поваги до жінок, особливо до своїх матерів, виховувати позитивні риси характеру, почуття толерантності; розвивати вміння працювати в групах, вміння зв’язно висловлювати думки; сприяти формуванню в учнів особистої системи цінностей, усвідомлення пріоритету духовних цінностей, визначення життєвої мети.

Напрямок змісту виховання: родинне, патріотичне (ціннісне ставлення до родини, ціннісне ставлення до суспільства).

Класи: 7-9.

Форма заходу: літературно-музична композиція.

Обладнання: портрети видатних жінок, аудіо записи пісень, вислови, виставка вишитих рушників, репродукції картин Катерини Білокур, твори Ліни Костенко та Лесі Українки.

         Література:

1.     Копиняк З. Т., Климець Б. М. Українська мова та література. Сценарії позакласних заходів. – Тернопіль: Астон, 2003. – 320 с.

2.     Позакласний час № 6, 2011, 128 с.

3.     Леся Українка. Поезії. Лісова пісня. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2007. – 320 с.

4.     Методичний портал: http: // metodportal. net

5.     Учительський журнал: www. teachrjournal. com. ua

6.     Освітній портал «Освіта»: http: // osvita. ua 

 

 

 

 

 

 

1-а учениця.

Я — жінка! Ви чуєте, люди, я — свічка,

Запалена Господом на віки.

Неправда, що я — ребро чоловіче.

Цю казку придумали чоловіки.

2-а учениця.

Я — жінка. Я — річка бурхлива й неспинна,

Що в повінь зриває верхи берегів.

Хто каже, що я підкорятись повинна?

Це ще одна вигадка чоловіків.

3-а учениця.

Я — жінка. Природою створена пісня,

Яку чоловік заспівать не зумів.

Я — мрія і спогад. Майбутнє й колиш­нє,

Я — щось незбагненне для чолові­ків.

4-а учениця.

Я — жінка. Я, дійсно, слабка половина.

Нехай переможцям — лав­рові вінки!

Історію творять, звичай­но, мужчини,

Але лише так, як захо­чуть жінки.

1-й   ведучий.   Щиро   ві­таємо вас, дорогі жінки, зі святом весни — 8 Березня. Адже   саме   від   вас   почи­нається   все   найкраще   на землі.

1-й ведучий. Жінка — це одвічний біль і од­вічна втіха. Вона може перевернути життя із пекла на рай. Від неї іноді залежить дуже багато.

Учень

Свята і грішна, ніжна і жагуча,

Цнотлива й пристрасна, і сильна, і слабка.

Ти — жінка неповторна і чарівна,

Ти — жінка вічно мудра й молода

Учень

М'яка і владна, віддана і вільна,

Близька й далека, світла й потайна.

Ти — жінка, жінка-мати і дружина,

Безмежне море доброти й тепла.

Учень

П'янка і чуйна, ліки і отрута,

Земна й небесна, горда і проста,

Ти — жінка, королева, берегиня,

Мінлива, непізнана, дорога.

2-й ведучий. Коли у домі важко, тоді зверта­ються до жінки. Коли більше не допомагають розрахунки та обчислення, коли ворожнеча та взаємне руйнування сягають межі, тоді прихо­дять до жінки. Коли злі сили беруть гору, тоді кличуть жінку.

Учень

Воістину небесна і земна,                

Заквітчана і терном, і барвінком,

Свята і грішна, рідна й чарівна,

Повіки будь, благословенна, жінко.

Хоровод.

Дівчата стають півколом і кличуть Долю:

 "Доле...  доле...   Прийди до нас, Добра Доле!

Сестру свою, Злую долю, не бери з собою!"

(Заходить Добра Доля. Дівчина в білій сукні, на голові віночок, танцює імпровізацію).

 Доля.

Дорогу далеку я сміло долала,

Ідучи на зустріч щасливу з тобою.

З сестрою моєю я горя пізнала,

Недобру та злую покинула в полі.

Несла вона чорну, недобру новину,

Прокльони і заздрощі в серці тримала,

Розпатлана, хижа топтала калину,

Дівчині терном дорогу встелила.

На краю провалля вона чатувала,

Чекала на зустріч із кожним прохожим.

Нещастя і сльози усім готувала —

Та віри і правди здолати не можна.

Я добра і чиста, як в полі криниця,

Душа моя щастям буйно засіяна,

Готова я кожній із вас уклониться,

 Завести у царство з дитинства омріяне.

У царстві добра і щасливої долі

Панують закони любові та миру,

Там правду заслонить дорогу неволі,

Не пустить у душу нечистої сили.

Зі мною піти у далеку дорогу,

Повинна сьогодні вже бути готова,

Вклонитися мамі, молитися Богу,

Не зрадити вірі, не зрадити слову.

(Доля бере дівчину за руку, всі решта за ними водять хоровод).

Дівчина.

Мамо люба, глянь, як сяють ясні зорі золоті.

Кажуть люди, то не зорі — сяють душі то святі.

 Кажуть, хто у нас на світі вік свій праведно прожив,

Хто умів людей любити, зла нікому не робив,

Бог його послав на небо, ясною зіркою сіять.

Правда, мамо, то все душі, а не зорі там горять ?

Тож навчи мене, голубко, щоби я так прожила,

Щоб добро робить уміла, не робить нікому зла...

Доля.

У життєвій дорозі ти повинна навчитися мудрості, бо тільки мудрий може дати розумну раду. Ти повинна вимітати сміття із душі.

А ще Господь вчить любити  всіх людей, хоч би якою людина не здавалася тобі нерозумною. Бути правдивою у думках, у словах, у вчинках. Не думати про ближнього погано, хоч би яким грішником він не був. У себе дивімося, бо за свої гріхи відповімо.

 Дівчина.

У кожного свій шлях, не схожий на інший, як інші в кожної людини обличчя, погляд, руки, тембр голосу. На цьому крутому шляху ми повинні знайти істину. А щоб легше було іти, ми повинні залишити погані звички — злобу, гординю, заздрість, бажання помсти… і впевнено прямувати життєвою стежиною, яку приготувала нам доля.

Стелилася доля жіноча незбагненними візерунками. Одних піднімала до хмар, вершин слави та розкошів, інших примушувала терпіти наругу та страждання. Адже жінки українські здавна були берегинями, захисницями роду свого. Із найдавніших часів  дійшли до нас звістки про славних доньок  нашого народу.

 Ведучий    1. Кілька століть співали кобзарі та лірники по селах та містах,по битих шляхах і на людних ярмарках народну думу про Марусю Богуславку, яка потрапила в турецький полон, «потурчилася, побусурманилася для розкоші турецької, лакомства нещасного», але вболівала за долю поневолених співвітчизників і прагнула допомогти їм.

Вузенька вуличка,стіна,повита  хмелем,

Татари сплять, сьогодні в них байрам.

Високий дуб,по-українськи – нелинь.

Святе письмо, по-їхньому – Коран.

Чого я тут? Ще й кажуть, Богу слава,

Що я жива,  що в мене муж паша,

А я Маруся. Я- із Богуслава,

У мене є непродана душа.

О, як він любить, як він мене пальть!

Як він мене цілує уночі!

Каблучки нанизав по дві на кожен палиць,

Браслети на руках, на шиї – дукачі.

Мого лиця не видно під чадрою.

Мій муж поїхав. Тоскно мені.Жду.

А то б я їм здавалася чудною,-

Чого я зблідла і куди іду.

Чого дивлюся в море, у тумани,

Чого як тінь блукаю уночі,

Бряжчать мені невільничі кайдани,

А я шукаю сховані ключі.

Ведучий  2.Анастасія, Роксолана, Хуррем, Хасекі – усе це імена,під якими знана світові дівчина з України. Турки ще й сьогодні звуть її Хуррем(радісна).  У Стамбулі велика міська дільниця носить ім`я Хасекі, на тій дільниці – збудована Роксоланою мечеть , притулок для убогих, лікарня – все це на місці Аврет – базару, на якому продавали колись людей у рабство. А тут, коло мечеті Сулеймана Пишного, поряд із його величезною  восьмигранною гробницею, теж кам`яна і теж восьмигранна  усипальниця його жени Роксолани, єдиної султанші  в тисячолітній  історії  могутньої Османської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі.

Роксолана

Бринить постійно пам`яті струна,

Болить – немає болю без причина.

О рідний край! О рідна сторона!

О найсолодше слово – Батьківщина!

Не згоріла душа

На багатті червоних пожеж.

В ній надія росте,

Як на полі отецькому жито.

І живу я, живу,поки ти,Україно, живеш.

І ніколи не вмру,

Поки будеш ти ,матінко,жити…

 

-         Нехай мені доля

Вготовила муки.

Не камінь на плечі,

А цілий обвал.

Я-буду щаслива.

І в смутку розлуки

Я буду молитись за свій ідеал.

-         Нехай моя доля

Знедолено плаче.

Карає і мучить

Нестерпним життям.

Я – все таки сильна!

Я – щось таки значу!

Я – світ цей здивую

Своїм життям.

Накотяться біди-

Повинна здолати.

Підкрадеться туга –

Повинна мовчать,

Немеркнуче світло

Я – жінка, я – мати!

Запалена Богом

Одвічна свіча.

І хто мене кине –

Покинутий буде,

Хто словом осудить-

Осудиться сам.

Так земна і небесна,

Такою пребуду,

Такою дістанусь

Грядущим вікам.

Маруся Чурай співає пісню «Віють вітри, віють буйні»

Козак.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш .Це – пісня,.Це – душа.

Коли в похід виходила ботава,-

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

 Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки й руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших хорогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару,

Вона ж стоїть німа від самоти.

Людей такогорідкісногодару

Хоч трохи,люди,треба берегти!

Важкий закон, І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок – і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться – Чураї.

А як співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Ведучий .В Україні на початку ХХ століття хвора, тендітна, зовсім ще молода жінка писала античні трагедії  і психологічні драми, поеми, вірші і прозу, і надзвичайної сили статті.  Знемагаючи від нестерпного болю, відвойовуючи у страшної недуги кожен день свого життя, вона продовжувала творити для людей. І це додавало їй сили.

Леся Українка

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні,

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть — і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну,

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Ведучий. Ліна Костенко – поет у найповнішому, справжньому розумінні цього слова. А це означає , що у неї загостренне розуміння краси, правди, справедливості. Вона органічно не сприймає зраду моральну безпринципність, усілякі поступки злу.

Ліна Костенко – це історія жінки, змученої, зневаженої, але не розтоптаної, бо вона не загубила духу свого, гордості, гідності людської.

Ліна Костенко

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

  Одні були царівен не гірш,

а другі — як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш,

А хто - і за мільйони.

 

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто — золотом золотим.

А дехто - вельми сумнівним.

 

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

 

Я глянула їй в обличчя смутне,

душею покликала очі.

—   Ти все одно не візьмеш мене,

сказала вона неохоче.

 

— А може, візьму?

—   Ти собі затям, -

сказала вона суворо. —

За мене треба платити життям,

а я принесу тобі горе.

 

—   То хто ж ти така?

Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

— Поезія - рідна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

 

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

 

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться —

у мене жодних претензій нема

 до Долі - моєї обраниці.

 

Ведучий. Неписьменна жінка, яка ніколи не вчилася у жодній школі, але картини її побували на виставці у Парижі. Ними захоплювався сам Пабло Пікало. У  художниці Катерини Білокур усе незвичайне – життєвий шлях, картини, закоханість у дивосвіт квітів. Хоч життя її було безрадісним, важка праця забирала сили, вільний час, дівчина тягнулася до краси.

Катерина Білокур

Ну, що вам повідати, люди?

Мені, як і вам, щось пече…

Я знаю й печалі облуди,

Терплю, як і ви. Гаряче.

 

Я звідала всі таємниці

Людського страждання – буття,

Знайшла я і власну Жар – птицю,

Лишу її вам на життя.

 

Управилась трохи з ділами,

Помовчу між вас, Як свіча

Мій посаг…довічно із вами.

Хай кожному долю вінча.

 

Турбує  мене не на жарт

Чи в кожнім високість прорве…

Творити?!- -Повірте, це варто,

У цьому людина й живе.

 

Себе віддала до краплини.

А радість?.. Є в кожній судьбі
Бо треба ж для щастя людині

Роздати, що маєш в собі…

 

Образ ні на когоне мала,

Усе ,що було – промине.

Шкода, що хвороба зухвала

Моєї душі не збагне.

Ведучий.  Соломія Крушельницька … В усьому музичному світі кінця XIX – першої половини XX століття вона була символом досконалості й неперевершеності.  Найзнаменитіші театри й концертні зали світу запрошували її до себе. 50 опер, 60 блискучих жіночих образів. ЇЇ голос, рідкісне лірико-драматичне сопрано, захоплював силою звука, дзвінкість, соковитістю, оксамитністю, гнучкістю, досконалою вокальною дикцією, віртуозною технікою, благородним тембром, ліризмом і драматизмом.

Соломія Крушельницька

Я крик душі у пісню переллю

і вихлюпну - хай білий світ зомліє.

Хай знає — так я боляче люблю,

як тільки пісня розказать уміє.

Мої сліди на праведній землі

коханій перетворяться у порох, -

та буде пісня. Розцвітуть жалі,

і розцвіте у звуках навіть горе.

О, ця любов, коли вже не до слів,

і квітне забуття, немов тюльпани.

... Співатиму, щоб з болю світ зомлів.

І від пісень - безсмертним хай  він стане.

І хай завжди від радощів тремтить,

А я свій відчай змушу відступити.

О, ця маленька, відчайдушна мить –

віддати душу, в пісні залишити...

Ведуча

Їх породила мати – Україна.

Їх душі освятили небеса.

Народу гордість:доленька – калина,

Вінець терновий і земна краса!

Високість їхня пісня солов`їна

Серед людських зневірених гаїв.

А доля їхня – доля України:

Пророчий, ніжний і трагічний спів…

Красиві доньки віщого Тараса,

Осанну їхню злом ти не поруш.

Вони ж бо совість наша і окраса-

Джерела правди б`ють із їхніх душ!

Гори,зоря, палайте, літ свічада.

Вінок безсмертя хай сплетуть віки …

Вовік не згине наше слово правди

У чистих хвилях вічної ріки.

Змири гординю, приклони коліна,

Торкнись душею їхньої строки.

Чурай Маруся.

Леся,
горда Ліна –

Богині слова і святі жінки.

1-й ведучий. Одвічно стоять поряд слова: жінка-мати, жінка-сестра, жінка-дружина, розрадниця, кохана, єдина... Саме вона завжди і в усьому по­дає приклад моральності, добра, любові, вірності, терпіння.

 1-учень.

А жінка буває так на весну схожа:

То тиха й привітна, а то й непогожа.

То скропить сльозою, то сонцем засвітить,

То прагне зими, то порине у літо.

 

2-й учень.

Весна у природі — це завше як диво,

Так само і жінка буває вродлива,

Буває примхлива, буває зрадлива...

Нехай тільки кожна з них буде щаслива.

1-й ведучий. Із словами пошани сьогодні ми звертаємось до жінок-матерів, бо шануємо маму за її ласку і любов, за недоспані ночі і колискові пісні, за її тиху мову і лагідну вдачу, за науку.

2-й учень. Чоловік стає на коліна тільки в трьох випадках: щоб напитись із джерела, зірвати квітку для коханої і щоб вклонитися матері.

І я низько вклоняюся вам, тому що ви - жінки. Це ваші руки дають нове життя, це безсонні ночі роблять із безпорадних крикунів справжніх дівчаток і безстрашних хлопців. Це ваше велике терпіння, ваші руки і ваші серця виховують із дівчаток і хлоп­чиків прекрасних і благородних дівчат та юнаків. Це ваші турботи, ваш труд, ваша любов благословляють їх на подвиги в ім'я життя на землі.

Легенда про матір

1-а учениця.

Дівчину вродливу юнак покохав,

дорожче від неї у світі не мав.

І клявся, божився, що любить її

Над сонце, над місяць, над зорі ясні.

Учень.

«Тебе я кохаю. За тебе умру...

Віддам за кохання і неньку стару!»

2-а учениця.

Та мила його не боялась гріха:

Була, як гадюка, зрадлива, лиха.

Всміхнулась лукаво і каже йому:

 

1-а учениця.

«Не вірю, козаче, коханню твому.

Як справді кохаєш, як вірний єси,

Мені серце неньки живе принеси».

2-а учениця.

Юнак, мов стерявся: не їв і не спав,

Три дні і три ночі він десь пропадав.

І стався опівночі лютий злочин:

Мов кат, витяв серце у матері син.

І знову до милої, з серцем в руках,

Побіг, і скажений гонив його жах.

Ось-ось добігає, не чуючи ніг...

Та раптом спіткнувся і впав на поріг.

І серденько неньчине кров'ю стекло,

І ніжно від жалю воно прорекло...

Востаннє озвалось до сина в ту мить:

3-я учениця.

«Мій любий, ти впав... Чи тобі не болить?»

 Учениця. Бережіть материнське серце,

бо воно, як воскова свічка,

То на ґноті маленьке сонце,

ніжне й тепле, але невічне.

Коли спокій і радість у хаті,

то горить воно рівно й тихо,

 Як прикутая пташка крилата,

стрепенеться, віщуючи лихо,

 

Затуліть теє серце ніжне

од вітрів забуття і тривоги,

Каяття принесіть, хоч і пізнє,

і утріть гіркі сльози знемоги.

Розсипа серце мами проміння

на пелюстки долонь дівочих,

Тихо скапує нам на сумління,

зазирає, мов совість, у очі.

 

Я часто пригадую знов дитинства

             сполохану казку.

Спасибі вам, мамо, за вашу любов

             і щедру незміряну ласку.

Ховали тривогу в собі й гіркоту,

                до мене всміхалися радо,

Спасибі вам, мамо, за всю доброту і пісню,

                залишену в спадок.

Над ліжком схилилось привітне чоло,

                дрімали натомлені очі,

Спасибі вам, мамо, за ваше тепло

                  і довгі недоспані ночі.

Разом.  Здоров’я вам і щастя, любі мами.

Молитва

Є в мене найкраща у світі матуся,

За неї до тебе, Пречиста, молюся,

Молюся устами, молюся серденьком

До тебе, небесна, Ісусова ненько.

Благаю у тебе щирими словами

Опіки та ласки для любої мами.

Пошли їй не скарби, а щастя і долю,

Щоб дні їй минали без смутку, без болю,

Рятуй від недуги матусеньку милу,

Даруй їй здоров'я, рукам подай силу,

Щоб вивела діток у світ і у люди,

Щоб нами раділи, пишалися всюди.

За це я складаю в молитві долоні,

До тебе, Царице, на сонячнім троні!

 

Я  десь своє дитинство  загубила,

Чи то у травах, чи в ранкових росах,

А  може   виросли у нього крила

І в безіменну пісню все  злилося.

Напевно,  біля  річки залишила,

Де так  любила  камінці збирати,

А  дітвора  весела й метушлива

Збиралась вежу вавілонську будувати.

Піду я ще на  пагорб той   високий

І до криниці, де вода цілюща,

Загляну в душу озера глибоку.

А ти не знаєш, доле  невсипуща?

Спитаю я  у зіроньки надвечір

Про   колискову, що співала мати.

А   вітер   злегка овіває  плечі:

«Засни,   засни,  втомилася   шукати».

І  сон-трава   мостить чарівне ложе,

Уквітчує  його духмяна  м'ята.

...Моє   дитинство чисте і погоже,

І   я   маленька, біля  мене мати...

Я десь своє дитинство загубила,

Чи  то   у   травах, чи в  ранкових росах.

А може  виросли у   нього  крила

І   в  безіменну  пісню все  злилося.

 

Ведучий. Ідуть роки, спливає життя. Залишається позаду безтурботна пора дитинства. Незабаром і ми вирушимо звивистою життєвою стежиною шукати свою долю. Та кожному з нас хочеться полинути до рідних очей, пригорнутись до ніжних маминих рук.

    А щоб пройти цей шлях із гідністю, ми візьмемо з собою традиції своєї родини, де панує добро і злагода, любов і опіка рідної неньки. Охоронятимуть нас оті святі обереги – ніжна матусина колискова, вишита дбайливими руками сорочка, вишитий рушник, у яких залишилася частинка маминого серця.

До ніг моїх лягли круті дороги.

Я йду по них, іду у дивний світ.

А мамин рушничок мені під ноги

Все стелеться увесь з барвистих квіт.

Життя складне од самого світанку,

Все менше шлю додому я вістей.

Але дарунок мамин — вишиванку,

Все дужче пригортаю до грудей.

Чекаєш, знаю, думаєш про сина –

Спішу я через простір і роки,

 Щоб пригорнуть тебе, моя єдина,

Цілунком доторкнутися руки.

Моя матусю, я лечу до тебе,

Щоб очі усміхнулися ясні.

 Тривожитись, журитися не треба,

Бо оберіг твій завжди при мені.

1 він мене в житті оберігає.

А деколи в скрутний, тривожний час

Я простелю рушник - тебе згадаю,

І серцю стане легко, добре враз!   

 

Пісня «А мати вишивала рушники»

«Пісня про рушник»

1-й ведучий.

Жінка! Це дійсно істота кос­мічна. Така ж вічна і незбагненна, як зоряне оточення нашої планети. Скільки б ми не вдив­лялися в зоряне небо, ми завжди відкриваємо в ньому непомічену раніше зірочку. Так і жінка — скільки б ми не спілкувалися, завжди відкри­ваємо для себе в кожній із них усе нові й нові відчуття.

Ця дивна жінка зіткана з любові,

Любов її живе в душі і крові,

В устах, руках, у погляді і слові.

Ця дивна жінка зіткана з любові.

 

Вона не так, як всі, живе у світі,

Вона себе народжує щомиті

І має думи, сонцем оповиті.

Вона не так, як всі, живе у світі.

 

Вона росте з своєї самотини

Від матері щодня і до дитини.

А від дитини знову до дружини

Росте вона з своєї самотини.

 

З її долонь ростуть до неба квіти,

Випурхують, немов пташата, діти.

її любов живе до всього світу,

З її долонь ростуть до неба квіти.

 

Разом.  Благословенна ж будь, прекрасна жінко.

 

1-а учениця. Шануймо жінку -- матір, кохану, трудівницю, берегиню,   – оту негаснучу зорю, що освічує ясним світлом наш життєвий шлях. Зорю, що світить звідусіль, з усіх доріг і відстаней. Адже тільки мати була, є і залишається для нас живим символом рідного дому, рідної землі.

З роси, з води - на добру сотню літ

Людського щастя,   благ людських по вінця.

Здоров'я шлем міцного, як граніт,

Щоб теплих весен сонячні промінця

Будили в серці ніжні почуття.

 

Щоб не торкалась   скронь зими пороша,

Щоб ви пройшли через усе життя

Такі,   як є, - привітні і хороші.

 

Ми раді сьогодні усіх привітати.

Щастя й здоров'я в житті побажати,

Мирного неба і ясного сонця,

Хай щедро й ласкаво вам світить в віконце.

 

Хай злагода й мир будуть у вас на порі,

 А лихо нехай обминає поріг!

Хай діти й онуки шанують завжди,

А доля вам щедрі дарує плоди.

 

І то не біда - якщо сивина, -

Усмішки красу не затьмарить вона.

Бажаєм удачі, добра і тепла.

Незгоди людські хай не чинять вам зла,

 

І тільки все добре в житті щоб велося,

Хай збудеться все, що іще не збулося!

Як сонце на небі щоденно сіяє,

Так щастя в житті вашім хай розцвітає!

 

Як вода джерельна, будьте ви здорові,

Хай сміються очі, не хмуряться брови,

 Хай живуть у серці почуття високі,

Хай вам дарує доля

Разом.  Сто щасливих років.

Пісня «А ми бажаєм вам добра».